Залежність розмірів і пропорцій тіла тварин у зв'язку із температурними умовами описують правила Бергмана та Аллена.
Правило німецького еколога Карла Бергмана (\(1814\) - \(1865\)) сформульоване ще у \(1847\) році відображає адаптацію тварин для підтримання сталої температури тіла за різних кліматичних умов.
Правило Карла Бергмана: якщо два близькі види гомойотермних тварин відрізняються розмірами, то більший мешкає в холоднішому, а дрібніший — у теплішому кліматі.
Поясненням цього правила є те, що у тварин теплоутворення залежить від маси (об'єму) тіла, а тепловіддача — від площі поверхні тіла.
Американський зоолог Джоель Аллен (\(1838\) - \(1921\)) у \(1877\) році помітив, що у багатьох ссавців і птахів північної півкулі відносні розміри кінцівок та інших виступаючих частин тіла (хвостів, вух, дзьобів) збільшуються з поширенням на південь. Цю закономірність назвали правилом Аллена.
Виступаючі частини тіла мають велику відносну поверхню, через яку відбувається посилена тепловіддача. Так, в арктичної лисиці морда, ноги, вуха, хвіст менші, аніж у звичайної лисиці, у якої, в свою чергу, розміри виступаючих частин менші, аніж у фенека.
Види лисиць:
Полярна лисиця, або песець
Лисиця звичайна
Пустельна лисиця, або фенек
Біологічним підґрунтям правил Бергмана та Алена, що вказують на залежність розмірів гомойотермних тварин від температурних умов, є принцип взаємозв'язку між масою та поверхнею тіла.
Джерела:
Біологія і екологія (рівень стандарту): підруч. для 11 кл. закл. заг. серед. освіти / В.І. Соболь. — Кам'янець-Подільський: Абетка, 2019. с. 40.